Почнемо з того, що являє собою ушу. Це термін, що вживається для позначення стародавніх китайських бойових мистецтв та їх сучасних версій. Зараз розберемося, звідки з'явилися давні бойові мистецтва та як розвивалися з часом.

Перші навички бою з'являлися в людини в боротьбі з навколишнім світом. Навички вироблялися і змінювалися в процесі довгих і безперервних сутичок між людьми та тваринами, а також між племенами. Стародавні люди наслідували звірів: тиграм, орлам, зміям, мавпам під час бою. І завдяки цьому, сформувалися відомі нам сьогодні наслідувальні стилі. Проте, вже тоді, самооборона представляла і невід'ємну частину культури. Вона вбирала в себе всі знання людини про ремесло та філософію - способи виготовлення клинків, ножів, копалень, прийоми та техніки ведення бою. Усе це передавалося з покоління до покоління.

У період із дев'ятого до тринадцятого століття зароджується ушу-таолу, що з китайської перекладається як «комплекс доріжок». Таолу є аналогом бою з тінню. На думку істориків Китаю, таолу є «нащадком» танців з мечем, які були популярні ще за давніх династій, і бойовими техніками древніх племен.

Багато століть ушу залишалося, перш за все, військовим мистецтвом, але перші школи бойових мистецтв на території сучасного Китаю, почали з'являтися тільки близько XVI століття. І тоді починається поділ стилів відповідно до місцевості, традицій та культурних особливостей різних провінцій Китаю.

Є кілька гіпотез про це, але основна і обґрунтована - це теорія «Північ-Південь». З самого народження перших, так званих, стилів була велика відмінність між Північчю і Півднем Китаю в бойовому плані. Північним стилям характерні широкі позиції, багато ударів ногами, численні переміщення. А південні стилі – це вузькі позиції ніг, сильні удари руками та малорухливість. Але, як кажуть, у кожного правила є винятки. Налічується велика кількість стилів на Півночі та на Півдні, які не відповідають цим ознакам.

Величезний внесок у розвиток ушу та бойових мистецтв, загалом, зробив усім відомий Шаолінський монастир, який був певним притулком для майстрів єдиноборств. Вони ставали ченцями, і не тільки вдосконалили свої навички в бою, але й навчалися грамоті, що було дуже важливо в ті часи, коли більшість населення була безграмотною, проходили духовні практики, вчилися контролювати свої емоції та своє тіло в бою.

Наступний величезний стрибок в історії ушу був після падіння династії Цин на початку 20 століття в результаті революції. Почуття свободи і дух змін, призвів до того, що багато підпільних шкіл і закритих монастирів виставили на огляд і вивчення широкому загалу свою майстерність. У 20-х роках ХХ століття було опубліковано величезну кількість давніх книг про бойові мистецтва. У кожному окрузі (провінції) були секції та школи ушу. І вони були дуже потрібні.

Після такого прориву був різкий спад, пов'язаний з утворенням КНР. Уряд забороняє народні школи та монастирі. Зневірені майстри ушу переїжджають до США, Тайваню та інших країн. Трохи згодом, у Національному інституті атлетики, ушу почало викладатися у усіченому вигляді, що призвело до перетворення з безконтактного бойового мистецтва Таолу до простої гімнастики. Величезної шкоди завдала Китайська культурна революція, яка відбувалася наприкінці 60-х років, внаслідок якої було знищено неймовірну кількість артефактів, фресок та давніх джерел знань. Постраждав і знаменитий Шаолінський монастир, який зазнав варварського знищення реліквій.

Ушу поширювалося досить непрямолінійно, оскільки просуванню не допомагав уряд. І єдиним способом передачі було за допомогою китайців емігрантів, які передавали знання про ушу в далекі країни. Хоча навіть у сусідній Японії просування бойових мистецтв було метою чиновників і відбувалося за чітко вирахованим планом.

Новий виток розвитку ушу почався в 1960-х роках, але піком стали 70-ті роки. Цьому сприяли фільми за участю Брюса Лі, а трохи згодом, і Джекі Чана. І більшість людей на радянському та пострадянському просторі дізналися про ушу, або Кунгфу, яке насправді є тим самим ушу, завдяки кінофільмам. Завдяки цьому стали відкриватися секції по всьому світу.

І після цього починається сучасна ера ушу: Спортивне ушу.

У 1990 році утворюється Міжнародна федерація ушу. І розпочинаються перші офіційні змагання зі спортивних комплексів таолу та контактному напрямку – саньда.

Ушу-таолу - це, перш за все, спорт. І оцінюватись він став професійно та суворо. Спортсмени змагаються у виконанні набору обов'язкових рухів та елементів, що складаються з різних стилів ушу з доданими акробатичними елементами. Суддями оцінюється правильність, складність та чіткість виконання. Саньда - це контактний вид бойового мистецтва та його правила тісно пов'язані з правилами у таких видах спорту, як бокс та тайський бокс. Однак, кидкова техніка є відмінною особливістю в саньда.

У Міжнародній федерації ушу перебувають 146 країн. І кожні два роки відбуваються міжнародні змагання, такі як Чемпіонат Світу та Європи, Азіатські Ігри, Всекитайські Ігри та величезна кількість регіональних та національних турнірів. На сьогоднішній день ушу не входить до програми Олімпійських Ігор. Проте вже було проведено пробний Олімпійський турнір у рамках Олімпіади 2008 року на батьківщині ушу – Китаї. МОК розглядає включення ушу на Олімпіаду 2024 року, і має шанси на потрапляння в «Олімпійську сім'ю».

Автор - Олександр Погорелов